Мотря

Не будь я Мазепою, хотів би бути ним... Хотів би... Так легко почував би себе, такий широкий

світ стояв би нарозтвір переді мною..."

І гетьманові пригадалося те, що йому не раз приходило на гадку, — їзда на розгуканім

степовім коні. Жене крізь балки і яруги, крізь будяччя й тернину. А сонце пече, а спрага аж язик

до піднебення прилипає, — страшна їзда. Але він не жалує її, ні, як не жалує цілої своєї буйної,

повної пригод молодості. Знає, що жив.

Цей кінь — то була алегорія на його молодість, придумана ним самим, тоді як він ще

залицявся до муз і грацій, прегарних доньок Аполлона. Розказав її жартом, а люди приняли, як

правду. Алегорія оживала...

Викупаний і вдягнений у легкий шовковий каптан сірої краски, підперезаний слуцьким

поясом, увійшов до малої, ясної кімнатки, в котрій любив снідати. Тут дожидав його Орлик.

— Коротка літня ніч, правда? — казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним

писарем.

— Дуже коротка, я нині й ока не стулив.

— Чому ж то так?

— Після вчорашнього.

— Не таке ще доведеться нам переживати, — говорив гетьман, — а спати все-таки треба.

Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці

марципани.

— Не хочу.