Мотря

Гетьман нахилив до себе пишні троянди і зі смутком в утомлених очах приглядався до

них.

"Вчора пишалися в городі, на небо гляділи, на зорі, нині ваш світ — отсі чотири стіни, нині

ви дивитесь в очі старого чоловіка, котрому молодість сниться, а завтра зів'янете і вас викинуть

геть, а в глечик покладуть ваших молодших сестриць... Такий-то лад у світі".

Глянув у вікно. Крізь серце у віконниці падало проміння сходячого сонця, просто на

голови троянд.

"Поцілуй їх, сонце, поцілуй! Бачиш, в'януть, завтра пестощів твоїх неспосібні будуть

відчути".

Здмухнув свічку і довго-довго дивився, як троянди оживали, побачивши сонце. Паленіли,

всміхалися до нього, жили.

"Так воно, так?" — зітхнув гетьман і розхилив занавісу від свого ліжка...

РАНКОМ

Спав коротко та твердо, літнім сном надраннім, — може, години три, не більше, але

збудився з почуттям сили і здоров'я. Випрямився, аж ліжко затріщало.

"А люди гадають, що Мазепу крутять подагричні й хірагричні болі. Дурні!"

Хвилину лежав ще з замкненими повіками, ніби рад був доснити якийсь гарний, дуже

гарний сон.

Нараз зірвався, накинув на себе довгий білий каптан аж по кістки, ноги всунув у пантофлі,

червоні, саф'янові, і плеснув у долоні.