Мотря

виросло би з нас.

Мотря слухала уважно.

— Ох, та й сумна пісня, — нарікав Войнаровський, зітхаючи. — Розжалоблює душу. Чую,

що й мене лихо не мине, українське лихо.

— Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже

реве. Кажуть араби: "Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче". А плаксивий козак

від обох їх гірший.

І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що

Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув

його до себе.

— Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А

звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут

дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?..

Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і

поцілувала в чоло.

— А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає.

— Оскома вовка на вид гарної ягички, — не дам! — і тулила Мотрю до себе й ніби

захищала її. Гетьман сміявся.

А ти, Христе-царю

Небесний владарю,