Мотря

цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався, що за великим про мале не забув, що до

всього живого й гарного прикладав увагу.

— Як у театрі, не зачнуть виставу, — зауважив Войнаровський. — Усе готове, лиш

занавісу підняти... Ось і дзвінок.

Задзвонили в бічнім покою, і трьох бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана.

Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь

вивчену святкову орацію.

Говорив про вефлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про

радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний

Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман

Іван Степанович Мазепа.

— Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так

отеє ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі

за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І

як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами

сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький

поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа —

Христос рождається.

— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної

київської almae matris[55].