Мотря

— Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ.

Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може

б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.

— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині.

Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.

— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.

— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.

Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:

— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз

наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом

летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать.

В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія

кругом свого вожда... Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж

чорно зробилося в залі. "Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше

прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок". І почав показувати султанові, які це мудрі та

пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже

подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: "От, коли б ти так моїх підданих

освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би..." Так, бачите, і я

собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до

конечного послуху привчиш.