Мотря

— Нехай буде "Бог предвічний". Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем

поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси,

мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали,

до-строювалися до себе, зливалися в акорд.

— Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні

згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.

Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він

слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню

будочності творив.

Слава Богу заспіваймо,

Честь сину Божому,

І пану нашому

Поклін віддаймо.

Гетьман покивав головою.

— Багато смутку в наших піснях.

— Бо і в житті його чимало, — зауважила Мотря.

— У пісні смуток старосвітський.

— А в житті щораз новий. Колядники "Дивну радість" почали.

— Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене

дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика