Мотря

— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога

слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який

був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську

приходити. Боялися його.

— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою

владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої

пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга

відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду

скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля

країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого

козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі

обороняти... Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі

хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники

ідуть.

Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:

— Починаймо!

— Котру?

— "Накривайте столи".

— Ні, "Нова радість стала".

— Перше -"Бог предвічний".