Мотря

— Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою? — питався. — Дивно, бо Різдво — це

родинне свято, свято споминів про дитячі літа, про ті часи, коли ми ще буЛи добрі і безгрішні,

коли на світ дивилися крізь віконця вефлеємської стаєнки, — правда?

— Правда, Іване Степановичу.

— А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом

Богом, але й перед собою.

— Винуватими?

— Авжеж, — бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дарі новонародженому Христові

елея, ладану й миру, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як

божеству.

Мотря глянула на гетьмана питливо. Невже ж і він докоряє її за гордість?

Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав:

— Обідилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе.

Мотреньці моїй скучно за огнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда?

— Ні, біля вашого огнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло.

— Біля — вашого! Отсе-то й біда. Поки це вогнище з "вашого" не зробиться "нашим",

Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини

приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність

ніякова — і як же тут веселою бути?

— Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й