Мотря

І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось

нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих

пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Федорівна переносила на сестриних

дітей ту любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям.

Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не змягчить її твердого серця і

не настроїть прихильно, до нелюбої доньки?

Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові

Федорівни і зробить з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині

припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе,

що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.

Зійди, зійди, вефлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого

більше не треба, крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духу, котрий він хотів

принести людству, як найцінніший дарунок.

— Чого ж. то так задумалася, моя Мотря? — почувся

нараз оксамитовий голос.

Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана. Звичайно, вдома ходив він у сірому або

в чорному

вбранню, нині мав на собі цвітастий контуш, з ґудзиками

золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня

зірниця.