Мотря

— І не забуду.

— А обіцяв же.

— Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.

— І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми

говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.

— Ой, заплатимо! — повторив, як відгомін далекий.

— От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості.

Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та

ми не бачимо її.

— Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу

світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і

хлоп'ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости!

Поклонився і вибіг у сіни...

— Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: "Цитьте, білі коні".

Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку

ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону

кирею.

"Дзень-дзелень!" — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

"Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло".

"Цитьте!"