Мотря

— І будемо, як одна душа в двох тілах.

— Як бажання одне в двох серцях.

— Як сон один, що нараз двом людям сниться.

— Як мрія, що здійсниться...

Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.

А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрій.

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними

шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллям життєвим, крізь чорні гаї невідомого,

на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними

турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцечко на безталанній

землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні

гаї, повіває вітерець з-поза світа, — велике, вічне, гарне промовляє до серця.

Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними

шляхами!..

Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід,

дорогою, котрою Марія з Йосифом до Бефлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки

поспішали і котрою трьох царів з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми

мандрівники в країну наших мрій дитячих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних

мрій і хотінь...

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим! Ось і дзвіночок бринить, насилу звуки його