Мотря

не хочу, — пощо?

— Кажи Мотренько "не можу", так правдивіше буде. Перед моїм досвідним оком смутку

свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, — легко чи важко. І не дивуюся, що нелегко. Це для

мене легке й оправдане. Скільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу

каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними

ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у

Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?

— Тямлю.

— І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася

душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь щолиш під вечір життя

зіслав мені.

— Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні

видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і

співробітницею щирою. Наскучало мені безділля, діла хочеться, гарного діла.

— Якого-то?

— Ви ще питаєте? А казали, що думки мої вмієте вгадувати. Вгадайте, якого мені

хочеться діла!

— Великого, за яке наші батьки мерли, край перемінився в пустиню, сльози ріками

лилися. Знаю я, знаю, Мотренько, яке тобі діло на умі. Воно й мені не дає спокою. Турбуюся ним

повсякчасно, навіть тепер, коли розмовляю з тобою. Люди завидують мені значення і влади, а