Мотря

— Хі-хі-хі... — почулося з другої кімнати.

"Маленький, але важненький, аж диво, звідки в нім стільки розуму взялося, — говорив до

себе гетьман. — А хитрий! Як він усе догляне, відгадає... Кочубей птичка невеличка, каже, і так

воно є, Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха — велика і рідка птиця. Чорт сім пар

постолів стоптав, поки їх докупи зібрав. Чого йому не достає, те вона додає. Кажуть, що жінка, як

торба, що положиш, те й несе. Та не Кочубеїха. В Кочубеїв якраз навпаки, вона кладе, а він

двигає. Колись вона на нього понад сили наложить, і він надсадиться. Боюся того, бо Кочубей

чоловік не найгірший, жаль мені його. Але жінка, — що ти порадиш з такою жінкою, що в ній

десятьох чортів сидить, а на дванадцятьох ще місця досить?.. Кочубеїха мене не любить...

Мабуть, задовго жию, а її аж руки сверблять до булави. Вона її носила б, не він, він до того

нездатний, а вона — го-го! Тож-то була би гетьманиха, не така, як моя покійниця. Другої такої, як

Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!... Щоправда, Україна здавна

славилась кріпкими жінками, хоч би такими, як Анна Реїна, Ярославова донька, що французьким

королівством так славно заправляла, але такої, як Любов Федорівна, мабуть, ще в нашій історії

не було. Чую, що її не зійти безслідно до могили".

Гетьман задумався, накрив очі повіками, але сон не брався. Забагато думок буяло в

голові. Треба їх було позводити докупи і погодити, щоб не сварилися, як на ярмарку жінки.

"Бачу, як Любов Федорівна на свого Василя гукає, що він не такий, як другі мужі. "Коли ти

муж, то будь мені дуж! — говорить. — Другий на твойому місці вже давно Мазепу за

Самойловичем післав би, але невже ж тобі не дорога честь, коли вже не своя, так жінки і дітей?"