Мотря

я маю на гадці.

— Догадуюся.

— Так тоді не потурай Любові Федорівні у тому, що може попсувати нашу дружбу і

пошкодити будучності нашій. Покажи себе мужчиною.

— Постараюся.

— Найкраще про цей невдатний напад на Бахмач ти їй не згадуй, тільки пильно вважай,

щоб вона вдруге чогось такого не зважилася зробити. Ти знаєш, що я чоловік не мстивий і не

кровожадний. Пригадуєш собі, як звичайно, військові суди судили на смерть тих донощиків, що

на мене всякі наклепи до царя посилали, а я їх прощав. Тим паче хочу простити матері щире

любимої мною Мотрі, тільки щоб вона раз свою діяльну вдачу спрямувала на інший шлях.

Чимало доброго може робити така жінка, як Любов Федорівна.

— І я не чого другого хочу, — відповів, прощаючися, Кочубей.

Їдучи в вигідних гетьманських санях на м'ягких подушках, в медвежих іщбах, він

роздумував над усіми тими питаннями, котрі турбували його стару голову. Бачив один тільки

вихід — замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як

генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.

Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде

зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік

Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава — річ приваблива, це

безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як