Мотря

теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в

почестях і шані.

Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект

розмови з нею на тую преважну тему.

Пригадає їй, як марно кінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле

виходили на тім всякого рода донощики, хоч, безперечно, з голими руками вони на гетьмана не

поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну,

яка спадала на їх жінок і дітей

Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж

вона не бачить, що він, Кочубей, постарівся і западає на здоровлю, невже ж вона для

заспокоєння своєї жадоби честі і власті виставить на небезпеку його життя?..

Днина була зимна, але погідна Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом

Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед

Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси

здалеку гукали:

— Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу!

Кочубей здивувався, хто це такий насміляється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не

який із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не

бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани.

Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях