Мотря

тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном

Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля.

Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки

цей не заспокоївся і не вснув.

Тоді пішов.

Я, КОЧУБЕЇХА

— Зв'язала мене доля з Кочубеями, — говорив до себе гетьман. — Де яке лихо, там і

Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря.

Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їдж! Але що робити з Любов'ю Федорівною? Нема

що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокою, шо небезпеки

нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки

треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хорого мужа. До доньки не приїхала, бо

гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?..

От біда мені з Кочубеями!

Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і

воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана

і засланням його десь у далека Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка,

Василя Леонтійовича Кочубея, "гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества

Запорожскимъ". Чого-то не гадає собі чоловік!

Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він,