Мотря

— Піп герцогство, це стара дурниця, — хотіли напасти на Бахмач!

— Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не

смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув.

Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як же така зневага!

Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.

— Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися.

— Хтось, а чи знаєш ти, хто?

— Хто такий?

— Чуйкевич.

Кочубей ухам своїм не вірив.

— Чуйкевич? Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було?

— Нема що багато розказувати. Чуйкевичеві прийшло на гадку перешукати ліс, отой,

знаєш, з озером, праворуч, як їхати з Бахмача в Батурин, ну і витровив банду, яка готовилася до

нічного нападу на мій двір.

— Ні, се така дивасія, що я нині і не вену, — аж хрестився перестрашений Кочубей,

— І подумай, Василю, — говорив дальше гетьман, — що з того могло вийти. Не тільки

сором, — іще який! — і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський

на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла

переплатити здоровлям.

— Життям, — поправив Кочубей.