Мотря

них, і собі перейти туди. Але eventus bel i dubius est[4]. Війну, звичайно, рішає припадок, якийсь

непередбачений припадок, треба пильно слідити за отсим припадком, передбачити його, заки

другі добачуть...

І гетьман, відложивши копії договорів, став переглядати секретні листи й витинки із

заграничних газет, котрі йому привозили післанці від довірених людей.

Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Так можна було собі гадати. Це було

гетьманові по душі. Не тільки тому, що відповідало воно його політичним планам, але й з

особистих причин.

Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства.

"Петро вдає європейця, але в душі він азіат, орієнтальний деспот. Культури насильно не

пересадиш, її треба виплекати на рідному грунті, щоби чужі соки пройшли крізь жили рідної

землі. І не можна культури ширити способом звірським, бо культура — це гуманне діло, праця

для щастя людей. Він знущається над міліонами свого власного народу, а що ж буде, коли нас

прибере в руки? Петро не шанує людини, не любить її, навіть свого рідного сина. Кунсткамера,

статуї, французькі танці й компліменти, а перед вікнами бального залу людські голови на палях

торчать і сморід з них зливається з запахом дорогих, заграничних парфум".

Гетьман присунув до себе ближче полтавський поливаний глечик, повний розкішних

троянд, і довго-довго приглядався до них, поки не всміхнулися його вузькі, свіжі, ніби хлоп'ячі,

уста.

"Карло теж не щадить своїх вояків, але не щадить і себе. Війна пощади не знає. Але він