Мотря

якнайдовше здержати війну від границь України, щоби край наново загосподарювався і щоби

народ пригадав собі, що таке мир, що тиха культурна праця у власній, хоч і не цілком вольній

державі. Так здержався лицарський розгін, ота нестримна охота боротися хоч би і з самим

чортом за визволення рідної країни. Привикли люди воювати з мусу, на зазив царя і за

здійснення його планів, а не з власної волі і за власну волю. Цар зробився для них ніби їх

власним володарем, котрого вони не люблять, але слухають, бо бояться. Невже ж посміють

вони тепер піти проти його волі?

Це питання чомусь нині, як ніколи перше, стояло перед ним у повний ріст і домагалося

відповіді, котрої гетьмані дати не міг. "Яка ж важка отся булава, — казав, зітхаючи глибоко. — Це

не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу.

Понесе... А все ж таки, яка приваблива ця гетьманська булава!.." І гетьман пригадав собі свого

великого попередника, сонце Руїни, Петра Дорошенка.

Чого він стоїть перед ним, такий гарний собою і такий безталанний, і, ніби з докором,

глядить на свого генерального писаря. "До жінки просишся, — каже, — до Корсуня, а я знаю, що

покинути мене хочеш, бо бачиш, що мій день вечоріє".

Дорошенко вгадав. Мазепа таки покинув його, ніби не з власної волі, а перехоплений

запорожцями і доставлений до Самойловича. А все ж таки покинув свого добродія.

І чи було би дивно, коли б так тепер покинули його ті, котрим він робив і робить добро?

І бачив гетьман цю нещасну годину, коли сонце Руїни заходило за хмари, надовго...

Борковський обложив Чигирин, та на важився брати приступом города, в котрім сидів