Мотря

Дорошенко. Аж надтягнули з великими потугами Самойлович і Ромодановський. Дорошенко не

хотів бачити нової хатньої боротьби, не бажав собі нового розливу братньої крові. В повній

величі своїй вийшов із чигиринського замку назустріч передовому полкові, переїхав Дніпро і

зложив гетьманські клейноди, прощаючи Україну на все...

Які ж тії рубіни червоні, як кров, і як те золото руки палить! А все ж таки яка приваблива

гетьманська булава!..

"Чого ж ти, гетьмане Іване Самойловичу, так сумно глядиш на мене з далеких сибірських

снігів? Нарікаєш, що я перейняв із твоїх рук гетьманську булаву?

Зробив я з тобою те, що ти з Дорошенком зробив, що, може, хтось і зі мною зробить,

може, вже й робить... (Яка ж приваблива та гетьманська булава!)... Слави хочеться і влади

хочеться, на те ми й мужі. Хто каже, що він не амбітний, цей або брехун, або недолугий, або

одно і друге. Поки життя, поти й боротьби за славу і за владу. Роками я старий, але духом ні.

Мені ще хочеться жити, хочеться тую булаву отрясти з чужого пилу, ожемчужити її новими, від

нікого не подарованими жемчугами. Чуєш, — хочеться!"

Він піднявся з крісла і став у повний ріст, ставний і стрункий, як козак.

"Я певний був, що у мене більше снаги поставити Україну на власні ноги, ніж у тебе, Іване

Самойловичу, і більше, ніж у кого другого на світі, і тому я прийнявся за це діло. Воно важке,

може, більше важке, ніж у Сибірі віку доживати, але я його не кину. А коли собі хто гадає, що в

нього більше кебети, ніж у мене, нехай пробує, але я не вірю. Не вірю і не дозволю! От що!"

В цей мент хтось заскробав у двері, ніби кіт, і зареготався придавленим сміхом: "Хі-хі-хі!"