Мотря

злочинці по дорозі до монастиря.

Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і

владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву.

— Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества

прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами... аще бо ти не би

предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!

Кочубеєві "сродниці" побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на

двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли

ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не

звикли.

Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до

церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали

її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей

тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.

По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері

богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до

здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці...

Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору

доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із "дамами

Кочубеєвого двора" пішли до ігумені на пісну вечерю.