Мотря

— Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї

товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила.

— Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч

малесеньку, продрохла я.

— А мені ніби хтось пальцем під глотку суне.

— Кажіть її.

— Кому?

— А ігумені, кому ж би?

— Не годиться, видно, не вживають.

— Притворюються святими.

— Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше.

Постарілася я, недочуваю.

— Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще

наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина

подати?

— На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці

до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш "поврежденіє"

нашої душі і тіла.

Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як

сови.