Мотря

Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді

докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко.

— Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо,

ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла

собі не чуємо.

— Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то

добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували.

— А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене

попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть

поторощив.

— Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна.

Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш

одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини.

Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому

більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?

Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так

воно годиться.

В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і

вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують

її. Скажуть: "Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю".