Мотря

— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки.

— За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович

Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.

Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.

— Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу

Свічці, покійному писарі сотенному.

Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.

Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.

— Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з

хорою донькою у монастир їду.

— І ми туди.

— Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах

спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і

їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.

— Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана

генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з

великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали.

— Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий

товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з

вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять,