Мотря

І з порожніми руками вона певно не верне.

Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.

— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не

випустить з опіки.

Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.

Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.

Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених

для проїзжих.

Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.

— Моя доля, як із собачого хвоста сито.

— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.

— Не було зранку, не буде й до останку.

— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з

Петрового дня.

— Своєї недолі і конем не об'їдеш.

— Так мало бути і так сталося.

— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.

— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.

— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка

не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці.