Мотря

— А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив

дорогу і лежить, як колода. Чув?

— Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі!

Бачите, люди не можуть переїхати попри нас.

— А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви!

Аж обі нараз кинулися до дверцят.

Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався

писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в "Хожденію пресв. Богородиці" спасенія в муках

просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий

кричав: "До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!" — і дверці насилу подались.

На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який

був у буді.

Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів,

ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки

дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.

Гарно було.

По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.

У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса

і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було

з-під них.