Мотря

пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо

коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й

недалека дорога.

Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька

пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами

лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.

Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани

посунулися до річки.

Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов

до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по

нім канонами котили.

За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг.

Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях

топився.

Хора панночка приютилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста,

мовчала. Її батько випитувався про "близшії обстоятельства столь дивного, і небажаного

приключенія".

Треба було брехати. Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили,

що гільтаї нерозкаяний напали на них, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми із прислугою,

котра, мабуть, по свойому неблагородному проісхожденію, чи не була з ними у злочинному