Мотря

Обличчя Петра, жовтувато-бліде, широке, мов надуте, подобало на місяць уповні, тільки

що на місяці голим оком не побачиш тих мертвих гір-вулканів, які на ньому є, а на царському

виду було чимало прищів, з яких струмками спливав піт, бо жара надворі стояла величезна.

Була половина липня, коли у Києві починаються найбільші спеки.

Цар порозпинав свій генеральський каптан так, що тільки лента від Первозванного

Андрея не пускала наверх сорочки. Але й це не багато помагало. Йому подавали одну хустину

за другою до втирання лиця, і він їх мокрими відкидав поза себе, де стояло двох, мов струна

витягнених, лакеїв. Остання одному з них попала просто на голову, і лакей так і стояв з нею, не

сміючи скинути з себе високоцінної реліквії. Полковник Апостол перший побачив це і всміхнувся

своїм лівим оком, а за ним стали й другі підсміхатися та штовхати себе, аж гетьман шепнув

Войнаровському на вухо, щоби зняв хустину з лакея, що цей і зробив. Але саме тоді Петро знову

відкинув хустину і мало не попав нею у лице Войнаровського.

— О, пардон, мосіє Войнаровскі, — сказав і розсміявся своїм голосним хохотом.

Щолиш тоді всі стали голосно сміятися, аж зал гуготів.

Тільки світлійший Олександр Данилович Меншиков навіть оком не моргнув. Сидів

випрямлений, доторкаючись всіма десятьма пальцями стола, прикритого дорогоцінним обрусом,

мережаним та вишиваним у полтавські квіткові узори шовками лагідних красок, що ніби

полиняли на яркім київськім сонці.

— Гарні у вас птиці літають, Іване Степановичу, — сказав цар, встромляючи бажантові[1]

ніж у хребет з такою силою, що хлопці з підносом аж присіли. — Чи то тутешні, чи заграничні?