Мотря

Паскаля, а в наших що? Середньовічна схоластика, переливання з пустого в порожнє,

перемелювання торішньої полови. Муки з тої полови не добудуть, — жаль праці! Шекспір,

Мільтон і Сервантес, Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон, Бекон і Лейбніц ще не вродилися для

наших. Наші лисицями пісок орють, виноград з базіку зривають і цапів доять. Та для Москви,

бачиш, і вони замудрі. Там навіть ті їх середньовічні воззріння стратилищ — єресь небезпечная.

У французів, італійців, німців, у поляків, навіть у шведів народна мова здобуває собі права в

письменстві і в науці, а наші вчені й письменники пишуть щораз поганішим язиком, котрим не

говорив і не говорить Я ніхто... Ось, бачиш, чому то я темряви боюся.

— Ваша милість, — почав Войнаровський, — відомий меценат, якого з часів Могили і

князів Острозьких у нас ще й не бувало. Скільки то церков, шкіл і бурс жиє щедрими дарами

гетьмана Мазепи! Зокрема, наша академія багато йому винна. Гадаю, наші письменники і вчені

обов'язані числитися з бажаннями свого знаменитого опікуна.

— Обов'язані і необов'язані, — відповів Мазепа. — Ти ж сам перед хвилиною говорив,

яким-то чортом малюють мене мої вдячні земляки. Мої вороги вже й тепер цькують народ проти

мене за те, що я буцімто з єзуїтами тримаю і правосларну віру знівечити хочу. А що ж було б,

коли б я так справді настояв на тому, щоб провітрити нашу академію і всякі другі школи, щоб

випустити з них середньовічного духа, а впустити новий, європейський? Хай собі тую

середньовічну задуху, як вітри зі здохлого осла, наші магістри продають, хоч би і по талярові за

сажень, не бороню. Я певний, що тоді зробили б з мене українського антихриста, ще куди

гіршого від Петра. А не забувай, що Петро куди сильніше тримає свій скиптр, ніж я гетьманську