Мотря

булаву. В тім-то й біда, що не одному з вас, може, й тобі, Андрію, здається. Мазепа не одно

може, та не хоче, а воно якраз навпаки: Мазепа не одного хоче, та не може. Але Мазепа ще жиє,

і коли йому Господь дозволить, то він не одного довершить, чого собі здавна бажає... Докинь,

Андрію, дрівець!

Войнаровський знову нахилився над вогнище, гетьман встав.

— Так воно, так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Вічне

непорозуміння, вічна трагедія людей, що головою знімаються понад уровень загальну. Кажеш,

не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Може,

завтра, може, за літ сто або двісті. Але тут не в любові питання, а в ділі, бо любов, так само як і

віра, без діла мертва єсть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов'язок, бо

щастя наше не в признанню людськім, а в нас самиіх.

Гетьман спинився біля вікна.

Ясно було, як у днину.

— Хтось під браму заїхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не

пускають. Цікавий я, хто. Може, щось важного? Іди й подивися, будь ласка!

Войнаровський пішов.

— Не люблять мене, — говорив до себе гетьман. — Знаю, знаю. А кого ж у нас любили?

Такий то ми народ!

Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя є зраджувало перед людьми того,

що діялося в душі. У душі лютувала буря, на обличчю була погода: гладке високе чоло, глибокі