Мотря

щиро, має куди більше причин до невдоволення, ніж другі. Він не розуміє, що долю його через

одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього

підходять люди широкого писка і бунтують. І дивуйся, що народ хвилюється. Нині Брюховецький

для нього добродій, а завтра його розірвуть на шматки.

— Це страшно! — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками.

Гетьман подивився на нього уважно.

— Страшковий син не пхайся наперед. Чим більший уряд, тим більша відповідальність.

Коли приймаєш його, те не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай.

Войнаровського заболіло це слово.

— Я не про себе кажу, а загально. Я вже рішився нести такий тягар, який покладуть на

мене.

— Уважай же тоді, щоб не каявся. Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою

дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній і у вдоволенню, що діло зроблене слід.

— А коли воно не вдасться?

— І того боятися не треба. Невже ж рільник знає, що збирати буде? Може мороз

зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з'їсти, град збити, — мало чого не може

бути, а все ж таки він оре і сіє. Так і нам треба своєї діло вести, не відаючи, чи воно нам

вдасться, чи ні... Доложи, будь ласка, Андрію, скіпок, бо жар потухає.

Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва.

Войнаровський глянув на нього, і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у