Мотря

Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.

— Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали.

Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали

гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.

Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було

підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості?

Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного "бою не

виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.

У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із

чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.

— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.

— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька

світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед

кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім

свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.

Мотря лишилася сама.

Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали

тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.

Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.

Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір,