Мотря

втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила

погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. "Зірви серпанок з голови своєї і кинь

позад себе!" Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв

туман, і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось і настигнуть їх. "Кидай гребінь зі свойого

волосся!" — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й

погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать — вже недалеко. "Струсни сльозу зі свого ока, —

каже кінь, — і кинь її за себе". Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила

погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця... Пригадала собі Мотря казку з

діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.

Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й

наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дере бовваніють, варти

перекликаються: "Го-го!"

Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку.

— Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А

страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна.

— Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.

— Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.

— Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить.

Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими

батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати.