Мотря

— Знаю, та не розберу їх змісту. Яка твоя гадка — куди гетьман стріляє?

— Гадаю, що сам він не рішився, куди. Трудно рішитися. Велика відповідальність. Ти

знаєш, чого я хочу.

— І тобі моє хотіння не тайне. Подаймо собі руку. Треба нам у один бік тягнути. Гетьмана

не переконаєш, а все-таки люди на людей впливають. Впливаймо на його так, щоб на нашому

стало.

— Гаразд. Страшно, братику, страшно! Та нічого не вдієш. Хочеться, щоб теперішня

непевність скінчилася, щоб почалося щось нового. Коли ж ми виб'ємося на волю, як не тепер?

Замирить Петро з Карлом, і тоді ярмо кріпше наляже на нас, і хіба діти наші скинуть його з себе,

а не ми.

— Кожне покоління мусить зробити те, що до нього належить.

Місяць бачив перелетний рум'янець непевної радості на обличчю гетьманового небожа

Войнаровського і палкий огник завзяття в Орликових очах.

— Не будемо прощені за це, як проґавимо велику хвилину! — сказав Войнаровський.

— До гріхів предків не додаваймо своїх! — відповів Орлик, і вони подалися в сад, бо

стежкою надходив гетьман.

Ішов назустріч Мотрі.

Зупинилися на хвилину.

— Зустрічається вечерова зоря із зірницею поранньою, — сказав гетьман.

— Набок грибок, боровик іде! — відповіла, жартуючи, Мотря.