Мотря

— Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко

балакати з вами.

— Не важко, а може, скучно, бо я старий.

— Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені

так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю

себе.

— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас.

Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов

я, як, може, вашій милості відомо, чимало.

— Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.

— От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.

— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не

від жінок, а від мужчин.

— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить,

дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька

лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би

іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він,

може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди.

— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.

— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.