Мотря

— Пішки?

— Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство

лишилося ще в пасіці.

— Мати теж?

— І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не

відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе

товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.

— Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду трохи в діброву. Але гетьман

узяв її за руку.

— Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк

лежить, вава, — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так

всміхатися?

— Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх

написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?

— Так, ясновельможний пане гетьмане! — відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але

не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. — Минули Петруся і зникли на скруті

доріжки.

Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:

— Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було

в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.