Мотря

столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною

в сідло ускочив. Чому ж вона нікого другого не бачить? Невже ж тут мало гарних і значних,

невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів .Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед

нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед

котрою годі встояти? Чому? Невже ж це любов?

І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?

Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня,

— байдужність, як казав Чуйкевич...

Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа

дивилася на неї. Мотря впала навколішки перед Її образом і мочилася, як ніколи. Аж почула, що

хтось по сходах іде. Встала, Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора.

Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикнути до

праці і — до боротьби. Знайшла ціль у свойому життю.

Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.

— Встала, моя Мотренько! Як твоє здоровля? Перестрашила ти нас учора. Гетьман

оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити

Бога, що тобі краще, рибонько моя.

— Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не

стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу,

щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись.