Мотря

не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками, й

ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче-світло, не дивилася на Мотрю такими

великими, повними виразу очима, як нині.

Підійшла до вікна. На подвір'ю стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках, і

цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле. "На лови ідуть. Не знати, чи й

він?" — погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її.

Сіла збоку вікна й дивилася.

Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак,

сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він... В

короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман.

А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по . тій достойності, якою

пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови.

Як справно сів на коня! Дав знак рукою, і всі, без крику, без звуку рогів, без мисливської

пісні, двигнулися в похід. Чому ж то так тихо їде гетьман на лови? Замість відповіді на це

питання, Мотря почула на своїх щоках гарячий рум'янець. Чи не тому, що нездужає вона?

Гетьман не хотів тривожити хорої Мотрі. Тривож, тривож її! Навіть тривога, спричинена тобою,

люба для неї.

Мотря перестрашилася своїх власних гадок, перестрашилася признання, що любить його.

Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хрестного батька?

Примкнула повіки — і побачила його. Побачила таким, як приймав від неї троянди, і як за