Мотря

крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо .вона ходить уважно...

Хто?

І Мотря стала думати над тим маловажним питанням.

Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою,

як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала,

вороття вже немає.

Що було дальше, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в

ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула...

Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла

б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що, як меч, прошиб її серце, і

останні звуки розбитої бандури.

Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня...

Від його пальців до струн було так близько — а все-таки . вони їх не торкнулись. Не

довелося.

Може, так станеться з не одним у її життю. Може?

"Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби

сповнилися. Хочу — і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою

буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!"

І Мотря зірвалася з ліжка.

Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи