Мотря

непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому

мужові на стіл.

— Добрий ти в мене чоловік, — казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, — і не дурний,

тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як

кодкодрил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка

голова, який розум був, який пан!

— Так, так, погані нині часи, — притакнув, позіхаючи, Кочубей.

— Спати хочеш? Утомився мій старенький. Утомився, — говорила солодким голосом

Кочубеїха, цілуючи мужа в чоло. — Добраніч тобі. Спи гарно і спокійно. Не тривожся, не

тривожся... Вже дніє... Бувай здоров.

Кочубей відпровадив жінку до дверей, сам підійшов до вікна і глянув. Світало. На

виднокрузі являлася кривава довга смуга, ніби меч, що відтинав голову ночі. Сади з чорних

робилися зелені, безбрежні поля, луги, левади оживали, ніби й собі будилися зі сну й віддихали

глибоко. Вода в ставках ясніла, ніби . ставки відчиняли очі, щоби глянути на світ. Співали птахи.

Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове

повітря, пахуче, як найдорожче вино. Куди не глянув, усе його, усе кочубеївське. Багато надбав,

та чи в тім надбанню щастя? Щастя у совісті чистій, в певності, що нікому кривди не зробив. А чи

він . певний того? І чи певний він свого добра? Чи не виковзнеться воно з його рук, як яка слизь?

Непевні тепер часи. І те, що Любов Федорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому

робити?..