Мотря

дівкою, ніж за тобою весь вік капарити, — і Кочубеїха перейшла від слів до сліз.

Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб

Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не слухати, а

приказувати, як плакала, то плакала страшно. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у

лихоманці.

Кочубей не міг стерпіти її сліз. Він любив свою жінку. Пригадав собі, яка вона була колись

гарна, як коло неї впадали хлопці, як не було такого козака, щоб не бажав оженитися з нею.

Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котре завдячував

Ті розумові, пильності, запопадливості, і йому зробилося жаль Любові Федорівни. Припав до її

рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його щире і вірне кохання, у його волю

неба їй прихилити. Любов Федорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до

свого звичайного спокою, говорила:

— Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит. Старий лис, але й я не нинішня

лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. З усіма. Напідпивку були. Не одно почула,

чого по тверезому не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити

цареві...

— Тс! — зашипів Кочубей.

— Не бійся, між нами тільки Бог... Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче

відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до

себе, гадає з Мотрею одружитися. От куди віці веде. Побачиш. З Кочубей задумався, а по