Мотря

хвилині:

— Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало.

— Бувало, та не в нас. Я того не хочу. Чуєш? Не хочу. Не треба мені мазепів, хочу, щоб

Кочубей гетьманом був.Розумієш? — Кочубей. Велика мені честь — гетьманова теща. Я для

тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому.

— Так що? — спитав Кочубей, доведений словами жінки до тої лінії, на котрій і суддя

тратить свій власний суд і своє розуміння справи.

— Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати

Україну, — це один табор, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду.

— Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет.

— Я ще не з'їхала з глуздів. І для мене гість — це свята особа. Як ти міг щось такого

допустити до своєї голови.

— Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер казала, слід

подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а

політичне, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо.

Мені не хочеться ставити всього на одну карту: або пан, або пропав. Забагато я втратити можу.

Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі.

Подумаємо над тим.

Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він

покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і