Мотря

— Від кого?

— З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни

вуха мають.

— Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значучо.

— Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з

місця.

— Досить уже ти рухава в мене.

— Рухава чи ні — це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула, так, як ти,

то скапали би Кочубеї, як не підчитувана свічка, от що!

Кочубея це заболіло.

— Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота

лівого. От що я.

— Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі...

— Татарські — що?

— Василю! Ще одно таке слово — і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі

гадають що хочуть.

Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї

слово — що в другого діло.

— Жінко! — промовив. — Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний,

утомлений, недужий.