Мотря

— Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора! Кочубей

зжахнувся.

— Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми

предстанемо на судищі Господнім, от що!

— Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в

мазь і танцювати до Печорської лаври, приливаючи медком до прохожих. "Василь Леонтійович

душу спасати йде. Прийміть на послушника в Лавру..." Того ти хочеш. Але поки я жива, того не

буде. Кажу тобі: не буде! — і притупнула ногою.

— До тебе, жінко, говори — все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається.

— А до тебе — хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і

скажеш, ов!

— Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не

заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім — Бог в дім. Ти мене до

злого не намовляй.

-Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло

тебе те, що належиться тобі, — булава.

— Буде голова, буде й булава, — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.

— Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче.

— Не моя річ, а, Божа.

— Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти