Мотря

вікна стали крутитися, і долівка ніби підскакувала під козацькими чобітьми. Годі . було слідити за

їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони, як буря, неслися по салі, тільки поли їх жупанів

розвівалися, тільки червоні сап'янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі.

— Як гуляв, так гуляв,

Ні чобіт, ні холяв,

Як додому прийшов,

Не було й підошов, —

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

— Ти з-за Дніпра, я з-за Десни,

Погуляємо до весни, —

доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа.

А Данило Апостол вигукував:

— Ой ти, ткач, ниткоплут,

А я бондарівна,

Піди геть, відчепись,

Я тобі не рівна.

Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила

така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллю свахи, притупували чобітьми та

підпригували жваво.

Танцювала Романиха