Мотря

— Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі!

ТРОЯНДИ

— Мотре! — гукала в сінях Любов Федорівна. — Біжи скоріш! Невже ж ти спиш?..

Господня кара мені з тою дівкою одержимою!

— Я вже біжу, вже біжу, матусю, — відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями

золотострунну гарфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої

корсетки, як крила, по поручу злопотіли. В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого

зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть

черевиків з-під неї не видно. Важкий шовк заломлювався в ізгиби широкі, і здавалося, що це не

Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий

дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені.

Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба,

в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок,

— видно, погода буде.

— Де ж твої цвіти, Мотре? — спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть,

чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати

ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво,

Мотря відповіла чемно:

— Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!

Внесли повний великий кіш. Запахло у Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів.