Мотря

Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх

головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда.

— Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода! — щебетала

Мотря, ніби голосу позичила від птахів.

"Яка солодка, — подумала собі Любов Федорівна, — яка щебетушка! Хто б гадав —

ангел, а то, мабуть, хлопців зачула".

Йшла гордо, ніби тая її адамашкова сукня по мураві несла; перед нею ішов високий,

рум'яний хліб на лискучому золотому підносі.

А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв'язала ними довкола

кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.

— Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів'януть.

Ходім!

Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.

Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька.

Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата

тримали кошик з лози, повний троянд.

Чи з поспіху, чи із зворушення, пережитого ранком, Мотря горіла. Тільки біле чоло

знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою

підперла, тріпоталася чиясь зачарована душа.

Ждали...