Мотря

майдан, котрим перебігав широкий шлях.

Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора.

Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим

муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових

будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не

побачать чого.

Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було

видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині

думки.

Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла

Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, — одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих

красок, що мерехтіли кругом.

"Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє

чорне вбрання, як черниця", — думала собі Мотря, задивлена в простір.

Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:

— Їдуть!

Мотря ніби збудилася зі сну.

— Охочекомонний відділ, — казала тітка, — бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А

напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому

коні... Женуть, ніби вірли летять... Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали...