Мотря

Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи барачкові шапки і ловлячи їх у бігу

кінцями довгих списів, вже над'їхала з Орликом і з Войнаровським карета.

Встали й поклонилися пані матці і пагіночці доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестіряя

копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах... Дзвони — гамір — слава!.. Чому? кому? за

що?..

Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких

красок не любить... Так гарно... Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому

сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на

двадцятилітній головці?..

Слава, слава, слава!

Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими —

шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята

повозу — перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від

гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.

— Спасибі, Василю Леонтійовичу, — дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою

роззброював навіть ворогів. — Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не

здолію. О, бач! — і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено

до дверцят.

Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій;

у правій — шапка.