Мотря

— А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання

появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.

— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути

українське, воно для нас найкраще.

І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе.

Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила

свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що

вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої

кришки витікаючого меду.

— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія

Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.

— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на

престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.

Дівчата прибрали хату.

Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:

— Гетьман їде!..

Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його

широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар,

верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової

брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий